«Тату, віддай мені свою квартиру ти вже пожив своє». Після цих слів донька грюкнула дверима
Він жив сам. З того дня, як пішла дружина, самотність обгорнула його, як важкий чорний плащ. Навколо все здавалось сірим. Ніщо не приносило радості ні сонячні дні, ні ранкова кава з густим присмаком, ні старі фільми, що колись смішили всю родину. Єдиним якорем була робота. Поки були сили, він ходив туди, адже вдома чекав нестерпний тихий холод. Ця тиша лунала в вухах і розривала серце.
Дні плили один за одним, нудні й однакові, як копії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька навідувались все рідше, майже зникли з його життя. Дзвінки стали короткими, формальними. Потім вони взагалі перестали відповідати. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись в обличчя перехожих, шукаючи щось рідне. Старість його не лякала самотня смерть, так.
Він відчував, як гасне всередині. Душа боліла, стискалась. Він згадував дружину хотів вибачитись, але ніколи не наважувався набрати її номер. Він все ще любив. Шкодував, що не сказав стільки всього.
А потім одного дня донька зявилась на порозі. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблені палянички, наварив чаю, дістав старі альбоми хотів згадати минуле. Але вона прийшла не для цього.
Тату, сказала вона холодно, ти живеш один у трикімнатній. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а решту грошей віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Чекав, що вона засміється, що це жарт. Але в її погляді не було жодної іронії.
Я нічого не продаватиму. Це мій дім тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою
Ти вже пожив! різко кинула вона. Мені ці гроші потрібні більше! Навіщо тобі стільки простору?
А коли ти прийдеш знову? прошепотів він, ледве впізнаючи свій голос.
Вона глянула на нього байдуже і, надіваючи черевики, кинула:
На твої похорони.
Двері за нею грюкнули. Він застиг, а потім опустився на підлогу. Біль у грудях бив, як молот. Три дні він лежав. Без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив сину.
Олеженько, приїдь мені погано, благав він.
Син послухав. Настала тиша. Потім він сказав:
Тату, не ображайся, але тобі не потрібна така велика квартира. Я хочу купити машину, ти ж міг би допомогти Я б приїхав, якби ти продав.
Тиша. Та, що лунає в вухах і залишає прірву в душі. Він поклав слухавку. Зрозумів, що дітей у нього більше немає. Лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов до аптеки. Випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивовано привітався.
Олена? спитав він, як вона?
Пішла в Італію, коротко відповів чоловік. Вийшла за італійця. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя» Ці слова палили. Він не був проти її щастя. Він був проти власної порожнечі.
Вранці прокинувся з важким каменем у грудях. За вікном нависало низьке похмуре небо. Він натягнув пальто, вийшов. Пройшов кілька вулиць. Знайшов стару лавку у дворі. Сів. Заплющив очі. Серце зробило останній, болючий постріл.
Його душа, втомлена від болю, байдужості й тиші, нарешті піднялась туди, де ніхто не зраджує. Де ніхто не вимагає останнього. Де, можливо, хтось знову скаже: «Тату, я сумую за тобою»
Але це було вже не тут.
*Якось так, друже. Відчуваю, як важко бути покинутим тими, кого годував зі своїх долонь. Мораль проста не віддавай усе, якщо не хочеш залишитись ні з чим.*
